Цушко́ Харла́мпій Іва́нович
організатор сільського господарства Української РСР,Герой Соціалістичної Праці (1971).
Народився 24 квітня 1922 року в селі Лиса Гора Первомайського повіту Одеської губернії (нині — Первомайський районМиколаївської області).
У листопаді 1940 року призваний до лав РСЧА Благодатнівським РВК Одеської області. Учасник німецько-радянської війни з серпня 1941 по березень 1942 року. У бою 17 березня 1942 року помічник командира мінометного взводу 1293-го стрілецького полку старший сержант Х. І. Цушко отримав важке поранення грудної клітини[1]. Тривалий час перебував на лікуванні у евакошпиталі ЕГ-1940 (м. Чита[2]).
Демобілізований у грудні 1944 року за інвалідністю. Працював завідувачем відділу соціального забезпечення Лисогірського району Миколаївської області, очолював низкуколгоспів Лисогірського та Первомайського районів, був директором Первомайського міжколгоспптахопрому.
Обирався делегатом XXIV з'їзду КПРС.
Помер 12 серпня 1999 року в місті Первомайську. Похований на цвинтарі по вулиці Кам'яномостівській.
Нагороди
Указом Президії Верховної Ради СРСР у 1971 році за видатні успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва і виконанні п'ятирічного плану продажу державі продуктів землеробства і тваринництва, голові колгоспу «Зорі Кремля» Первомайського району Миколаївської області Цушку Харлампію Івановичу присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці.
Також нагороджений двома орденами Леніна, орденами Вітчизняної війни 1-го (01.08.1986) та 2-го (30.05.1951) ступенів, медалями.
Болехівська Марія Андріївна
Народилася в селі Станкувате Вільшанського району Кіровоградської області. Зростала в багатодітній сім’ї Діордієвих.
Середню освіту отримала в Добровеличківській середній школі, після чого вступила на фізико-математичний факультет Уманського педагогічного інституту, який успішно закінчила. Одружившись, поїхала на Львівщину – звідки родом чоловік. Викладала там фізику й математику. Згодом сім’я переїхала на Первомайщину і вже мало не три десятка років проживає в селі Лиса Гора.
Марія Андріївна гордо носить звання - «Мати героїня». Має п’ятеро дітей – два сина та три дочки.
З 2001 року працювала в Лисогірській школі – інтернаті вчителем математики, звідти і пішла на заслужений відпочинок.
Але золоті руки не знають відпочинку. Марія Андріївна з великою любов’ю продовжує справу своєї наставниці Марії Федосіївни Іванової.
З 2001 року керує студією декоративно – прикладного мистецтва при Лисогірському сільському клубові, де займаються вишивкою молоді вихованки Марії Андріївни.
Зберегти і примножити народне прикладне мистецтво – таке завдання поставила перед собою Марія Дмитрівна, в цьому їй допомагає її чоловік - Роман Григорович – художник-оформлювач.
Ентузіасти власним прикладом показують, що й серед щоденних клопотів можна і треба знайти час для красивого захоплення – вишивання рушників, скатертин, серветок та картин, які використовуються для прикраси житла, надання йому затишку і національного колориту. Але інші роботи – ікони і тексти віршів та молитов – слугують вихованню моралі та духовності.
Марія Андріївна Болехівська – майстриня народної творчості. У її доробку чимало грамот та подяк, вона являється лауреатом районних та обласних оглядів народної творчості.
Маємо надію, що під умілими руками народної майстрині будуть розквітати квіти і дитячі усмішки, а поряд з нею підростатимуть її вихованки, такі ж залюблені у чудове мистецтво вишивки.
Виставка робіт М.А. Болехівської та її вихованок в історико-краєзнавчому музеї с.Лиса Гора.
Вахненко Олексій Якович
Народився 28 листопада 1920 року в селі Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області в багатодітній сім’ї колгоспників.
Учасник другої світової війни. Герой Радянського Союзу(1945). Мав бойові та державні нагороди. На початку війни був призваний до лав до червоної армії.
В 1941 році закінчив Сімферопольське піхотне училище.
З липня 1941 року на фронті. Відзначився в червні 1944 року при форсуванні Дніпра поблизу міста Могилів (Білорусь)
Після війни – майор запасу. Жив і працював у місті Полтава.
На батьківщині героя, в с. Лиса Гора його ім’ям названа вулиця, на якій стояла колиска його дитинства – батьківська хата.
Педченко Галина Данилівна
Народилася 16 грудня 1927року в селі Лиса Гора. В 1930 році сім’я переїжджає в м. Первомайськ. Під час репресій об’їздили всю Україну, а в 1939 році опинилися в Киргизії, в місті Таш-Кумир. Там і наздогнала війна. Вчилася у залізничному технікумі, а після загибелі батька, пішла у дворічну школу радистів, яку закінчила в 1945році.
До 1954 року жила і працювала в горах Тянь-Шаню, потім разом з чоловіком, сином та донькою повернулась в Лису Гору.
З 1970 року знову в Первомайську.
Почала писати в 1972 році. Всю науку пройшла в Літоб’єднанні при газеті “Прибузький комунар», яким керував В.П. Годований.
В 1985-1986 роках вже сама керувала Літературним об’єднанням.
Спочатку писала російською мовою, потім перейшла на українську.
Друкувалась у місцевій, обласній пресі, у «Вечерней Одессе», в «Радянській Україні», в московській «Работнице», в Кіровограді.
Першу збірочку видала під назвою «Вітрякові крила».
Збірка «Злива» вийшла в 2000 році, куди ввійшла і частина російських віршів з ненадрукованої збірки «Дом в сердце».
В збірку «Намалюй мені сонце» ввійшли і «Легенди рідного краю», які підготувала разом з Іриною Антонівною Тумко.
На даний час продовжує творити свої прекрасні вірші.
Семен Володимирович Тупайло
Народився 21 січня 1938 році в невеличкому містечку, на вкритому лісами Поліссі. По війні батьки переїхали на Миколаївщину, в с. Лиса Гора, і саме з нашим степовим краєм пов’язане все його свідоме життя.
Міцні знання, здобуті в сільській школі, дозволили С.В. Тупайлу вступити до Миколаївського педагогічного інституту, а за декілька років закінчити його з відзнакою.
Викладач української мови та літератури в Миколаївському коледжі культури і мистецтв та інших освітніх закладах, Семен Тупайло підготував сотні відомих нині філологів та просто філологів та просто знавців рідної мови, майбутніх учителів та керівників. І безупинно пропагував рідну мову, що дісталась йому в дорогоцінний спадок від батьків. І саме необхідність захисту української мови на більш вагомому суспільному рівні привела щирого патріота С. Тупайла до журналістики.
1994 року С.В. Тупайла було зараховано до штату редакції тоді ще «Радянського Прибужжя» на посаду кореспондента відділу історії та національного відродження.
В «Радянському Прибужжі» побачила світ нова рубрика «А мова – як море». Відтоді вийшло сотні випусків «Мови…», в яких автор відстоював державний статус солов’їної, розповідав про її культуру та поборників української мови на Миколаївщині – науковців, учителів, митців… А загалом з-під золотого пера С.В. Тупайла народилося тисячі газетних публікацій у місцевій пресі.
Добровольський Віктор Миколайович
Актор, режисер. Народний артист СРСР (1960). Сталінська премія (1951). Державна премія України імені Т.Г. Шевченко (1983). Державні нагороди СРСР.
Народився 10 січня 1906 року в м. Одеса в сім’ї священнослужителя.
В 1909 році отця Миколу Добровольського, з сім’єю, направляють працювати настоятелем Петропавлівської церкви в село Лиса Гора. Таким чином Віктор Миколайович до юнацьких років проживав в селі Лиса Гора та навчався в церковно – приходській школі.
Акторську діяльність розпочав на сцені Одеського народного театру в 1922році. Грав у виставах разом із П. Саксаганським та М. Садовським під час їхніх гастролей в Одесі.
Закінчив студію при Одеському державному музично – драматичному театрі, яку очолювали Л. Гаккебуш та В.Василько, водночас працював у цьому театрі (1926-1928).
1928-1933 – актор Харківського Червонозаводського драматичного театру.
1933-1939 – актор Сталінського українського музично-драматичного театру (нині Донецьк).
На запрошення Г.Юри, в 1939 році, почав працювати в трупі Київського українського драматичного театру імені І. Франка, де мав дебютувати в ролі Михайла Гурмана («Украдене щастя» І. Франка), проте був заарештований за звинуваченням в антирадянській націоналістичній терористичній діяльності. Згодом був звільнений через недостатність доказів. Прем’єра вистави відбулась у 1940 році. Добровольський зіграв з видатними митцями української сцени
Н. Ужвій, А. Бучмою; ця роль відкрила нові грані його таланту й зрілої майстерності. Під час Другої світової війни, разом з театром, перебував у м. Семипалатинськ (Казахстан), у складі акторської фронтової бригади виїжджав на фронт; маючи неабиякий літературний хист, публікував власні поезії та сатиричні фейлетони в газетах і бойових листівках.
Від 1964 року працює в Київському російському драматичному театрі ім. Лесі Українки.
В 1964 році у складі делегації українських митців відвідав США та Канаду, де виступав з читанням творів Т.Г. Шевченко.
Зіграв понад 200 театральних і 30 кінематографічних ролей. Різноплановий актор. Образи, створені В.М. Добровольським, глибоко психологічні, сповнені сильними пристрастями, волею, рішучістю дій.
Помер актор 28 липня 1984 року в м. Києві. Похоронений на Байковому кладовищі.
Іванова Раїса Федосіївна
Народилася в селі Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області, в селянській сім’ї.
Все її життя було пов’язане з рідним селом. Тут вона навчалась у місцевій школі, тут вона вийшла заміж, тут вона народила своїх дітей – сина і дочку, тут вся її трудова діяльність та найбільше захоплення її життя – ткацтво та вишивка.
Вироби її рук знають далеко за межами села: неодноразово її роботи виставлялись у Миколаєві, Києві. ЇЇ груди прикрашала медаль ВДНГ у Москві. ЇЇ неповторні два рушники закупили київські музеї.
Творчість Раїси Федосіївни ввібрала в себе всю красу, всі фарби рідного краю. Доріжки, килими такі соковиті, так гармонійно підібрані фарби, що не можна відвести погляду. А у вишивці найбільше полюбляла чорний та червоний кольори. Так вишивали батьки, так вишивала й вона, бо вони на білому фоні чоловічого й жіночого одягу, наволочках і покривалах здавна говорили про два кольори людського життя.
У 1985 році Р.Ф. Іванова заснувала студію народної творчості при клубові колгоспу ім. Ілліча, де умільцям було виділено кімнату. Там стояли два верстати, снувалка, прядка, за народною традицією замість сучасних стільців ослони, на підлозі доріжки ручної роботи. На стінах вишиті і ткані рушники, в’язані речі, плетені та вишиті серветки. Це були творіння рук вихованок Раїси Федосіївни. По слідам матері пішла й дочка, вона також займається вжитковим мистецтвом.
На жаль Раїси Федосіївни Іванової вже немає з нами, вона пішла у небуття
Діло Раїси Федосіївни не пішло разом з нею. Її вихованці і донині продовжують справу всього її життя.
Андрій Миколайович Кириленко (11 грудня 1922, Лиса Гора — 13 березня 2006, Миколаїв) — радянський льотчик - випробовувач, брав участь у першому випробуванні термоядерної бомби в СРСР.
Народився 11 грудня 1922 року в селі Лиса Гора Первомайського району на Миколаївщині.ПАісля закінчення 9 класів сільської школи в 1940 році вступив до Челябінської військової школи стрільців бомбардувальників, яку закінчив у 1943 році. У 1944 році закінчив Іванівську вищу офіцерську школу нічних екіпажів (ІВОШНЕ).
З вересня 1944 року по травень 1945 року брав участь у Німецько-радянській війні, як штурман бомбардувальника. У цей період на двомоторному бомбардувальнику Іл-4 здійснив 60 вильотів у ворожий тил, переважно вночі. Бомбардував Будапешт, Данциг (Гданськ), Гдиню, військові об'єкти у Пруссії, під Берліном. На початку 1945 року літак Андрія Миколайовича під містом Гдинею (Польща) був підбитий німцями. Екіпажу вдалося посадити підбитий літак уночі на нейтральній території. День Перемоги Кириленко зустрів на території Польщі.
У 1949 році його обрали та зарахували групи льотчиків, яким належало випробовувати атомну зброю. Формування її було під контролем особисто Лаврентія Берії, група дислокувалася поряд із містом Оршею у Білорусі.
У 1954 році Андрій Кириленко отримав призначення у 35-й бомбардувальний авіаційний полк 71-го полігону. У складі льотного екіпажу йому вперше довелося випробувати термоядерну зброю (РДС-37). У складі екіпажу провів 13-ти разове скидання атомних і водневих бомб на військових полігонах у Казахстані і на острові Нова Земля. За час випробувань 20 разів входив у радіоактивну хмару на літаку-лабораторії.
У 1963 році під час Карибської кризи екіпаж літака, штурманом якого був А. М. Кириленко, знаходився в повній бойовій готовності з атомними боєголовками на борту. 17 березня 1964 року, згідно з наказом Головкома ВПС СРСР № 0226 від 3 березня 1964 року, А. М. Кириленко у званні підполковника звільнений в запас і переїхав на постійне місце проживання до Миколаєва.
Практично до останніх років життя правда про військову службу А.М. Кириленка знаходилася за сімома печатками. Ніхто з найближчих родичів не володів інформацією про специфіку його служби. Знали, що він просто військовий льотчик. Лише після розпаду СРСР з’ясувалася вся правда.
У 2004 році на екрани вийшов 35-ти хвилинний телевізійний документальний фільм «Штурман», головним героєм якого став А.М. Кириленко. Автор фільму – режисер, заступник генерального директора Миколаївської облдержадміністрації, заслужений журналіст України Олександр Топчій.
13 березня 2006 року Андрій Миколайович Кириленко помер у Миколаєві, похований поряд із дружиною на міському кладовищі у 7-му (зимовому) секторі
Іва́н Микола́йович Чаба́нов ( 15 жовтня 1923 — † 4 листопада 2001) — командир кулеметного розрахунку 108-го гвардійського стрілецького полку 36-ї гвардійської стрілецької дивізії, гвардії старший сержант, повний кавалер ордена Слави, народився 15 вересня 1923 року в селі Новопавлівка Первомайського району Миколаївської області в селянській родині. Українець. Після закінчення семирічки в селі Лиса Гора, навчався на курсах механізаторів. Працював трактористом в Бандурській МТС.
В роки Німецько-радянської війни перебував на окупованій території, брав активну участь у підпільному визвольному русі.
Після визволення Новопавлівки від німецьких загарбників був призваний до лав Червоної Армії і направлений в 36-у гвардійську стрілецьку дивізію 7-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту. Став командиром кулеметного розрахунку. Брав участь у визволенні Миколаївської й Одеської областей, Молдавії.
23 серпня 1944 року на лівому березі річки Прут в бою біля села Буда (Румунія) німецька піхота під прикриттям танків пішла в атаку. Гвардії старший сержант Чабанов зі своїм розрахунком вибрав вигідну позицію і вдарив зі свого «Максима», відсікаючи ворожу піхоту. Втративши кілька танків від вогню артилерії, німці відступили. В цей час радянські війська пішли в контратаку і на плечах відступаючого ворога увірвались до населеного пункту, сіючи паніку в обороні німців. Під прикриттям артилерії Прут було форсовано. За виявлену винахідливість і мужність при відсіканні піхоти від танків противника, забезпечення наступальних дій радянських воїнів та оволодіння важливим пунктом при форсуванні ріки, І. М. Чабанов був нагороджений орденом Слави 3-го ступеня.
Після закінчення Яссько-Кишинівської операції радянські війська в Карпатах, на кордоні Румунії і Угорщини вели запеклі бої. Німці, користуючись природними перешкодами, створили безліч укріплень. Особливо важкі бої зав'язались в районі міста Брецку (Румунія). Єдина дорога до міста вела через ущелину, яку перегородили німці. Рішенням командира 36-ї гвардійської стрілецької дивізії один полк, а саме 108-й гвардійський, було послано в обхід через гори. Проте під час спуску з гір 3 вересня 1944 року, ворог побачив наших солдат і пішов в контратаку. Полк був оточений. Під сильним мінометним вогнем ворога радянські воїни залягли. В цей час в секторі оборони розрахунку гвардії старшого сержанта Чабанова німці між деревами пішли в атаку. Короткими чергами кулеметники стримували наступаючих, аж допоки не закипіла вода в кожусі кулемета і не вибило корок. Тоді І. М. Чабанов переповз до кулемета сержанта Марчинського і з нього продовжував вогонь по ворогу. Німці не витримали і відступили. Наказом від 23 вересня гвардії старший сержант І. М. Чабанов нагороджений орденом Слави 2-го ступеня.
6 грудня 1944 року під час прориву ворожої оборони на підступах до Будапешта, Чабанов зі своїм розрахунком висунувся вперед і підтримував атаку стрілецького батальйону. При цьому знищив 3 кулеметних розрахунки ворога і понад 10 автоматників. 11 грудня під вогнем противника усунув несправність кулемета і знищив понад 10 гітлерівців. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року гвардії старшого сержанта Чабанова І. М. нагороджено орденом Слави 1-го ступеня.
Брав участь в Параді Перемоги в Москві, на Червоній площі в червні 1945 року.
В 1949 році гвардії старшина Чабанов І. М. був демобілізований. Оселився в місті Туапсе Краснодарського краю. До виходу на пенсію працював начальником відділення пожежно-сторожової охорони на Північно-Кавказькій залізниці. Брав активну участь в патріотичному вихованні молоді.
В 1990 році взяв участь в ювілейному параді Перемоги.
Помер 4 листопада 2001 року.
Нагороди:
Сергій Вікторович Цушко (21 липня 1945, Лиса Гора) — український поет, прозаїк, перекладач, бард. Член Національної спілки письменників України. Головний редактор видавництва «Пульсари».
Народився 21 липня 1945 року в селі Лиса Гора Первомайського району на Миколаївщині. 1969 року закінчив Київський політехнічний інститут, факультет автоматики та електроприладобудування. Володіє білоруською, литовською та польською мовами.
У 1969–1997 роках працював лаштувальником систем автоматизації технологічних процесів цукрової промисловості, а з 1997 по 2000 рр. — заступником редактора газети «Витоки» і часопису «Світло». З 2001 року — редактор Університетського видавництва Пульсари. Автор пісень на власні слова та на вірші інших поетів.
Поезія
Твори для дітей
Новели та оповідання
Упорядник книжок
Автор пісень
Володимир Тимофійович Позняк
Народився 21 вересня 1930 року в селі Лиса ГораПервомайського району, Миколаївської області в селянській родині. Після закінчення Лисогірської середньої школи з золотою медаллю вступив на перший курс історичного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, який закінчив з відзнакою. Після закінчення університету Володимир Тимофійович працює в музеях міста Києва.
З 1960 року і до останніх днів життя працює в рідному ВУЗі, спочатку викладачем, потім старшим викладачем, доцентом, доктором історичних наук , професором.
В 70-ті роки працював в газеті «Вечірній Київ» репортером, постійним членом редколегії газети, завідувачем її провідним відділом. У 1995 по 2001 працював літературним редактором в газеті «Дзеркало тижня».
Був автором і співавтором дев'яти путівників по Києву, переведених на англійську, французьку, німецьку мови, які користувалися великим успіхом у іноземних туристів.
Активно займався науково – дослідною діяльністю. Керував науковими дослідженнями студентів, аспірантів, пошукувачів, консультував докторантів. Володимир Тимофійович являвся автором більше 100 наукових публікацій: монографій, книг, статей, підготував майже два десятки кандидатів наук. Багато років був заступником завідувача кафедри історії при Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка, членом кількох спеціалізованих вчених рад по захисту кандидатських і докторських дисертацій з історії України і всесвітньої історії. Був членом редакційних колегій кількох часописів і всеукраїнських наукових збірників, тривалий час виконував обов’язки вченого секретаря Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.
Де б не був В.Т. Позняк, що б не робив, він у все вкладав частку своєї душі, сумління. Його знали в університеті, в Києві, в Україні як талановитого науковця та педагога, наполегливу та настирливу в усьому людину.Серця студентів, аспірантів, пошукувачів, усіх з ким спілкувався, він завойовував глибоким знанням своєї справи, вмінням змістовно і цікаво, дохідливо подати матеріал, сформувати глибоко вмотивовані і всебічно логічні висновки та узагальнення.
Передчасно відійшов у вічність Володимир Тимофійович Позняк, перший професор історії з корінних миколаївців, зразу ж після свого шістдесятиліття 27 вересня 1993 року. Його поховали на Байковому кладовищі, неподалік від могили земляка Б.М. Мозолевського та народного артиста України Леоніда Бикова.
Юрій Іванович Саєнко— український математик, доктор економічних наук, професорнародився 4 жовтня 1936 року в селі Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області.
Закінчив Лисогірську семирічну школу №2, а потім Лисогірську середню школу №1.
Захистив кандидатську дисертацію в Інституті кібернетики Академії наук України. У 1990 році отримав ступінь доктора економічних наук економіко-математичного моделювання соціально-економічних процесів.
З 1959 року був шкільним учителем математики. У 1961 році перейшов до інституту кібернетики НАН України, де працював науковцем та аспірантом , керівником підрозділів з проблем моделювання та аналізу соціально-економічних процесів у різних наукових установах. З дня заснування працює в Інституті соціології НАН України на посадах завідуючого відділом та заступника директора. Член ряду наукових рад, урядових комісій та редколегій наукових видань. З 1994 року — професор кафедри соціальної політики Академії управління при Президентові України. Член соціологічної асоціації України. З 2002 року — професор. У 2008 році член Міжвідомчої комісії з питань подолання демографічної кризи та розвитку трудоресурсного потенціалу при Раді національної безпеки і оборони України.
Засновник наукових напрямків
В 1990 році захистив докторську дисертацію та отримав вчену ступінь доктора економічних наук, а в 1992 році отримав вчене знання професора.
Має понад 200 наукових праць. Член ряду наукових рад, урядових комісій та редколегій наукових видань. Співпрацює з багатьма міжнародними організаціями. Займається фотографією – має декілька персональних виставок.
Квасницький Олексій Володимирович
Народився 12 лютого 1900 року в селі Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області, в сім’ї колгоспників.
Фізіолог, академік АН УРСР (1951) та дійсний член Академії сільськогосподарських наук УРСР (1957).
Закінчив Лисогірську сільську школу.
В 1925 році закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут, після чого працював викладачем сільськогосподарського технікуму в м. Вінниця.
В 1931-1941 – науковий співробітник Інституту свиноводства (Полтава)
З 1941 по 1952 рр. – професор Полтавського сільськогосподарського інституту.
З 1952 року – завідуючий лабораторією фізіології сільськогосподарських тварин Інституту фізіології АН УРСР.
З 1956 року – завідуючий аналогічною лабораторією Полтавської державної сільськогосподарської дослідної станції.
Розробляв питання фізіології травлення у свиней, питання фізіології
розмноження та штучного запліднення сільськогосподарських тварин. Запропонував оригінальну методику міжпородної пересадки запліднених яйцеклітин сільськогосподарських тварин.
У 1974 році Квасницький Олексій Володимирович отримав звання Лауреата Державної премії.
Являвся почесним громадянином міста Полтава.
Отримав звання «Заслужений діяч наук УРСР».
Шитюк Микола Миколайович
Народився 30 листопада 1953 року в с. Лиса Гора в сім’ї службовців.
Після закінчення Лисогірської восьмирічної школи № 2 вступив до Новобузького педагогічного училища, яке закінчив у 1972 році, отримавши диплом вчителя початкових класів.
Протягом 1972-1973 рр. працював учителем історії та географії Водяно-Лоринської 8-річної школи Єланецького району Миколаївської області.
У 1973-75 рр. проходив строкову службу на території Білоруського Червонопрапорного військового округу.
У 1975-1977 рр. працював учителем історії та географії у Ясногородській 8-річній школі Єланецького району Миколаївської області.
У 1977-1979 рр. вчитель історії та суспільствознавства Софіївської середньої школи Новобузького району Миколаївської області.
Упродовж 1979-1984 рр. та 1986-1993 рр. працював у партійних та виконавчих органах міст Новий Буг та Первомайськ.
У 1981р. закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, здобувши кваліфікацію викладача історії та суспільствознавства.
У 1991 р. захистив кандидатську дисертацію з актуальних проблем історії України в період Великої Вітчизняної війни у вченій раді Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, здобувши вчений ступінь кандидата історичних наук.
З 1993 р. працює у вищих навчальних закладах міста Миколаєва на посадах доцента, завідувача кафедри, професора і декана факультету.
У 1998 р. – Міністерством освіти та науки України нагороджений знаком «Відмінник освіти України».
У 2001 р. в інституті історії Національної академії наук України захистив докторську дисертацію з актуальних проблем історії України XX століття і отримав диплом доктора історичних наук.
У 2002 р. здобув учене звання професора. Указом Президента України від 22 вересня 2002 року присвоєно Почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».
У 2003 р. став академіком Української академії історичних наук.
Автор більше 200 наукових праць, серед них – монографії з історії України, підручники, посібники, наукові статті в різних фахових виданнях, журналах. Праці друкувалися в Німеччині, США, Польщі, Білорусі, Росії.
Є членом двох спеціалізованих рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій. Під науковим керівництвом М.М. Шитюка захищено 5 кандидатів наук. Лауреат премії М.М. Аркаса.
З лютого 2003 року очолює Миколаївський навчально – науковий інститут Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, одночасно завідувач кафедри політології.
Вовк Світлана Анатоліївна
Народилася 9 червня 1958 року в селі Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області в сім’ї службовців.
У 1975 році із золотою медаллю закінчила Лисогірську СШ №1. Протягом 1975 -1980 років навчалася у Львівському національному університеті імені Івана Франка на історичному факультеті, де здобула вищу освіту за спеціальністю – історик, викладач історії та правознавства.
Трудову діяльність розпочала у 1980 році, отримавши призначення на посаду вчителя історії Лисогірської НСШ №3. У 1982 році була переведена на посаду організатора позакласної та позашкільної роботи Лисогірської СШ №1, де пропрацювала до 1984 року. З 1984 по 1986 рік – секретар-завідуюча шкільним відділом Первомайського РК ЛКСМУ. У березні 1986 року , згідно наказу по Миколаївському ОБЛУНО була призначена директором Мигіївської СЗОШ I-II ступенів №1.
З 2003 року очолює відісл освіти Первомайської райдержадміністрації.
Світлана Анатоліївна – вчитель вищої категорії, має педагогічне звання «вчитель-методист», нагороджена почесними грамотами різного рівня, знаками «Відмінник освіти» (2004), «А.С. Макаренко» (2008).
Дромашко Людмила Григорівна
Народилася 27 квітня 1955 року в селі Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області.
У 1974 році закінчила Лисогірську СШ №1.
З 1974 по 1980 рр. навчалася в Київському технологічному інституті легкої промисловості, за спеціальністю «Економіка та організація виробництва предметів широкого вжитку», отримала кваліфікацію «інженер-економіст».
З 1977 року по 1992 рік працювала економістом, ведучим економістом, начальником планово-економічного управління, заступником директора заводу «Фрегат», а з 1993 року по серпень 2008 року – заступник голови правління з економіки та фінансів відкритого акціонерного товариства заводу «Фрегат»
З 21 серпня 2008 р. по 11 грудня 2008 р. – секретар Первомайської міської ради.
З 11 грудня 2008 року – міський голова м. Первомайськ.
Нагороджена Грамотою Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом» (2008).
Наказом Командувача Повітряних Збройних Сил України від 19 серпня 2011 року №558, нагороджена пам’ятним нагрудним знаком “За сприяння Повітряним Силам Збройних Сил України».
Указом Президента України від від 19 серпня 2011 року № 822/2011 нагороджена ювілейною медаллю «20 років незалежності України».